Міфи

Міфи про богів 

та їх боротьбу з гігантами й титанами подано в основному за поемами Гесіода "Теогонія" ("Походження богів"), Гомера "Іліада" та "Одіссея", римського поета Овідія "Метаморфози" ("Перетворення").

  Спочатку існував тільки вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому було джерело життя світу. Все виникло з безмежного Хаосу — весь світ і безсмертні боги. З Хаосу походить і богиня Земля — Гея. Широко розкинулась вона, могутня, і дає життя всьому, що живе й росте на ній. А далеко під Землею, так далеко — як далеко від нас неосяжне, ясне небо, в незмірній глибині народився похмурий Тартар — жахлива безодня, повна вічної пітьми. З Хаосу, джерела життя, народилась і могутня сила, все-оживляюча Любов — Ерос. Почав творитися світ. Безмежний Хаос породив вічний Морок — Ереба і темну Ніч — Нюкту. А від Ночі і Мороку постали вічне Світло — Ефір і радісний світлий День — Гемера. Світло розлилося по світу, і почали зміняти одне одного ніч і день.

  Могутня, благодатна Земля породила безмежне блакитне Небо — Урана, і розкинулось Небо над Землею. Гордо піднялися до нього високі Гори, народжені Землею, і широко розлилося вічно-шумливе Море. Мати-Земля породила Небо, Гори і Море, і немає в них батька.

  Уран — Небо — запанував у світі. Він узяв собі за дружину благодатну Землю. Шість синів і шість дочок — могутніх, грізних титанів — мали Уран і Гея. їх син, титан Океан, що обтікає, паче безмежна ріка, всю землю, і богиня Фетіда породили на світ усі ріки, що котять хвилі свої до моря, і морських богинь — Океанід. А титан Гїпперіон і Тейя дали світові дітей: Сонце — Геліоса, Місяць — Селену і рум'яну Зорю — рожевоперсту Еос (Аврора). Від Астрея і Еос походять всі зірки, які горять на темному нічному небі, і всі вітри: бурхливий північний вітер Борей, східний Евр, пологий південний Нот і західний пестливий вітер Зефір, що несе багаті на дощ хмари.

  Крім титанів, породила могутня Земля трьох велетнів — циклопів з одним оком у лобі і трьох величезних, як гори, п'ятидесятиголових велетнів — сторуких (гекатонхейрів), названих так тому, що сто рук мав кожен з них. Проти їх жахливої сили ніщо не може встояти, їх стихійна сила не знає меж.Зненавидів Уран своїх дітей-велетнів, у надра богині Землі замкнув він їх у глибокій темряві і не дозволив їм виходити на світ. Страждала мати їх Земля. Її давив цей страшний тягар, замкнений в її надрах. Викликала вона дітей своїх, титанів, і переконувала їх повстати проти батька Урана, але вони боялися зняти руку на батька. Тільки наймолодший з них, підступний Крон, хитрощами скинув свого батька і відняв у нього владу.

  Богиня Ніч народила на покару Кронові цілий сонм жахливих божеств: Таната — смерть, Еріду — розбрат, Апату — обман, Кер — знищення, Гіпноса — сон з роєм похмурих тяжких примар, нещадну Немесіду — відплату за злочин і багато інших. Жах, чвари, обман, боротьбу і нещастя принесли ці боги в світ, де воцарився на троні свого батька Крон.

Міфи

ФАЕТОН

(давньогрецький міф)

 Якось поміж двома юнаками зайшла суперечка. Засперечалися Епаф, син аргов’янки Іо, та Фаетон, син океаніди Клімени.
– Чого ти зазнаєшся? – глузливо мовив Епаф. – Геліос, що сяє на небі, зовсім не батько тобі. То твоя мати вигадала тобі на втіху.
Спаленів з образи Фаетон, але стримався від гострого слова і мовчки стерпів образу.
Та вдома пожалівся матері, якої кривди зазнав.
– А найгірше, – додав юнак, – що доказів у мене немає ніяких. Тож коли ти любиш мене, поклянись, що я божественного роду. Молю, заклинаю тебе своїм життям і щастям рідних сестер Геліад.
Фаетон ласкаво обійняв матір, і Клімена розчулилась, та й прикро їй було за скривдженого сина. Звела вона білі руки до ясного сонця і мовила:
– Сяйвом його незгасним клянусь, любий сину, Геліос – батько тобі. Якщо це неправда, то хай я більше ніколи його не побачу і цей день хай стане мені останнім. Ти можеш піти до батька і спитати його сам. Іди просто на схід, край землі починається його царство, а палац його здалеку видний.
Зрадів Фаетон і відразу подався в путь. Проминув він володіння ефіопів та індів і вийшов нарешті до краю землі. Ще здаля юнак побачив нагорі величезний палац, що наче палахкотів від золота, червоної міді і самоцвітів.
Крутою стежкою піднявся Фаетон до палацу, але, зайшовши до тронної зали, став віддалік – надто все тут очі сліпило. А на троні в пурпурі й золоті сидів осяйний Геліос. Обабіч нього стояли Дні, Місяці, Роки і Століття, а на рівних відстанях трималися Години. Тут-таки була юна, вся в квітках, Весна, далі – Літо у вінку із золотого колосся, оповита виноградною лозою з важкими гронами Осінь і крижана Зима із сивими косами.
Всевидющий Геліос відразу помітив юнака, що здивовано розглядався довкола, і лагідно мовив:
– Фаетоне, любий сину, що привело тебе сюди, до мого осяйного палацу?
– О могутній батьку, якщо дозволиш так тебе називати, дай якийсь доказ, що я справді тобі рідний син.
Тоді Геліос зняв з голови вінець із ясно-сліпучих променів, підкликав до себе юнака і міцно його обійняв.
– Клімена правду сказала, – запевнив він хлопця. – А на доказ того, що ти мені син, я вволю будь-яку твою волю, клянуся в цьому клятвою вічних богів – клянуся темними водами Стіксу, які ніколи не осяває моє проміння.
Тільки-но Геліос замовк, як Фаетон вихопився, аж променіючи щастям:
– О батьку, дозволь мені один тільки раз промчати по небу на твоїй золотій колісниці з крилатими кіньми!
Аж сахнувся Геліос від тих слів.
– Горе мені! – вигукнув він. – Що тепер робити, я ж поклявся великою клятвою богів. Коли б я міг узяти назад свою обіцянку! Повір мені, сину, здійснити ту мрію в тебе не станеснаги, вонанедля смертних людей. На мою вогняну колісницюнестають навіть вічні боги, навіть Зевс Громовержець, а хто ж дужчий за нього? Вранці небесна дорога так круто спинається вгору, що навіть незморені коні поволі долають її. А посередині неба вона пролягає по висотах найвищих. Коли я звідти дивлюся на землю, то часом і моє призвичаєне
серце завмирає у грудях. Надвечір дорога стрімко йде вниз, до бездонних глибин Океану, і легко впасти в безодню тому, хто не подужає стримати розпалених коней. Ще не пізно, мій сину, відступися від тієї згубної мрії!
Так мудро казав Геліос, але юнак затявся і стояв на своєму.
– Може, ти ще маєш якийсь сумнів, чи я батько тобі? – скрушно спитав Геліос. – То зазирни мені в очі. Ти побачиш там страх, страх за рідну дитину. Тільки батько може так, як я, страшитись за тебе. Глянь навкруги, скільки є добра на білому світі, проси яких хочеш дарів – земних, морських чи небесних, я все тобі дам, я ж бо поклявся Стіксом, річкою мертвих. А ту безумну думку забудь, вона принесе тобі не радість, а чорну загибель.
Та Фаетон не слухав мудрої ради, неймовірна мрія наче потьмарила йому розум, він молив, благав батька не відступатися від священної клятви.
Важко зітхнув Геліос і повільно, ніби ще сподівався відмовити сина, повів його до своєї колісниці. Сам бог Гефест, неперевершений митець, зробив її із щирого золота й срібла, а збрую оздобив мінливими самоцвітами, щоб відбивали сонячне сяйво.
Поки Фаетон у захваті розглядав колісницю, зірки на небі поблякли і стали згасати, прокинулася рожевоперста Еос, розчинила браму зі своїх покоїв, заквітчаних трояндами, і край неба на сході зарожевів, запалав. Коли й остання зірка зійшла з небесної варти, Геліос звелів Орам запрягати крилатих коней у золоту колісницю. Меткі богині швидко привели з високих стаєнь четверо вогнедишних коней, а Геліос тим часом намастив синові обличчя священним мастилом, що захищало від смертельної спеки.
Знову тяжко зітхнувши, Геліос поклав юнакові на голову вінець із ясносліпучих променів і мовив зажурено, бо передчував неминучу біду:
– Любий сину, послухай мене хоч тепер. Тримай міцно віжки і не жени крилатих коней, вони і так полетять, наче вітер, а щоб стримати їх, треба великої сили в руках. Пильнуй дороги, ти впізнаєш її по колії, яку я щодня прокладаю, тоді ти однаково грітимеш небо і землю. Якщо ж полетиш вище ніж треба, то спалиш небо, коли ж нижче, то вся квітуча земля стане попелом. Тож їдь тільки по моїй колії, серединою. А тепер треба рушати, вже Еос палає, розганяючи останні нічні тіні. Та, може, на щастя, ти передумав? Схаменись, поки не пізно!
Але Фаетон був уже на золотій колісниці. Веселий, щасливий, він подякував батькові за ласку та дозвіл і гордо схопив віжки. Вогнедишні коні нетерпляче іржали і били копитами.
І ось вони вже на волі, в чистому небі. Розтинаючи вранішній туман, безсмертні коні мчали так швидко, що переганяли навіть вітер. Вони миттю відчули, що колісниця напрочуд легка, легша, ніж завжди, і полетіли ще швидше.
Колісницю гойдало і підкидало, наче вутле суденце в розбурханім морі. Розгубився Фаетон, в очах йому мерехтіло від сліпучого сяйва, він уже не бачив дороги, та коли б і бачив, все одно не зміг би спрямувати туди неслухняних коней.
А ті, не відчуваючи віжок, швидко збочили з уторованої колії і помчали в дикій сваволі наосліп, то стрімголов шугаючи вниз, то знову шалено линучи вгору, аж налітали на зорі, прицвяховані до високого неба.
Небесне склепіння зарожевіло від спеки, зустрічні хмари враз спалахували і згоряли, от-от мав зайнятися весь осяйний ефір.
Глянув Фаетон із небесної височини вниз, на далеку-далеку землю і з жаху весь затремтів, ноги йому помліли, і він випустив віжки із рук. Ту ж мить коні рвонули вниз, спалюючи землю довкола.
Зрозумів це Фаетон, і чорна мла стала йому в очах. А вогнедишні коні мчали сонячну колісницю з непритомним юнаком дедалі нижче й нижче.
Кажуть, саме тоді від нестерпної спеки почорніла шкіра в ефіопів, а їхня країна перетворилася на безводну пустелю. Розжарилося все навкруги, навіть великі гори: і двоголовий Парнас, і високі Родопи, і неспокійна Етна, і джерельна їда, і далекий Кавказ. Запалали великі міста, запарували багатоводні річки – славнозвісний Скамандр, широкий Ганг, жовтоводий Тібр і примхливий Євфрат, а старий Ніл утік з переляку і так сховався край світу, що й досі ніхто не знає, де його верхоріччя.
Скрізь повисихали річки й джерела, пожовкли ліси та луки, і бідні німфи мало не вмерли з розпачу й горя. Нереїди поховались у глибоких підводних печерах, бо море так нагрілося, що збентежився сам владика Посейдон.
Тричі він виринав, гнівно здіймаючи руки до неба, та тричі мусив поринати в прохолодні глибини.
Тоді Гея-Земля, всеродюща мати, звела вгору своє лагідне, чисте обличчя і скрушно мовила:
– Чого ж ти зволікаєш, Громовержцю надхмарний? Де твої блискавиці? Якщо мені судилася смерть від вогню, то краще вбий мене своїми вогненними стрілами. За що мені така кара? За те, що я цілий рік у труді, що дарую людям хліб, а богам – щедрі жертви? У мене вже коси потліли, і незабаром від тіла зостанеться самий попіл. А за що таких мук зазнає твій рідний брат Посейдон? Поглянь, он величезний Атлант аж зігнувся, несила йому тримати руками розжарене небесне склепіння. Загине скоро весь світ, і знову настане Хаос, якщо ти не втрутишся, всемогутній Зевсе.
Замовкла Гея-Земля, сховавши своє стражденне обличчя в долонях. Тоді батько всіх людей і безсмертних піднявся на найвищу, захмарну вершину Олімпу, звідти озвався оглушливим громом і метнув смертоносну блискавицю в юного Фаетона.
Так Громовержець вогнем приборкав вогонь.
Золота колісниця розтрощилася на шматки, крилаті коні метнулися в різні боки, а Фаетон, охрплений полум’ям, став стрімко падати на землю, як безхмарної ночі падає з неба золота зірка, лишаючи по собі вогненну стежку.
Далеко від рідного краю упав Фаетон, його прийняла в свої прозорі хвилі річка Ерідан і дбайливо омила, а жалісливі наяди поховали юнака при березі, поставили на могилі камінь, ще й вирізали на ньому слова: «Тут лежить Фаетон. Хоч не зміг він проїхати на сонячній колісниці, але загинув у сміливім пориві».
Довго і тяжко ридав світлосяйний Геліос, сховавшись від сторонніх очей, – кажуть люди, цілий день не було тоді сонця на небі. А нещасна мати Клімена з дочками, юними Геліадами, довго блукали світом, поки знайшли в далекому краї рідну могилу. Скільки гірких сліз пролилося на той камінь! Чотири рази місяць сходив уповні на небо, а мати з дочками все оплакували Фаетона, і не було в них снаги піти від могили.
Нарешті старша з Геліад пожалілася, що ноги їй задубіли, сестра хотіла підійти до неї, та не змогла відірвати ніг від землі, наче їх тримало якесь коріння. Третя Геліада здивовано побачила, що, замість кіс, голови сестрам і їй вкрило густе листя, а з рук виростають зелені гілки.
– Мамо, мамо, поглянь! – закричали перелякані Геліади.
Клімена в нестямі бігала від однієї дочки до іншої, цілувала їх, силувалась одірвати кору, що швидко вкривала дівочі тіла, та нічим не могла зарадити.
На її очах усі три дівчини стали гінкими тополями. Відтоді течуть їхні сльози – чиста смола – по стовбурах, тужавіють на сонці й падають у річку прозорим бурштином. Швидкі річкові хвилі несуть ці золотаві сльози до моря, а люди знаходять їх і перетворюють на коштовні прикраси.

За матеріалами: Міфи Давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької.

Міфи

Астрея 

У пантеоні грецьких богів є богиня Астрея. Богиня справедливості, чистоти і невинності, дочка Зевса і Феміди, а також сестра Айдос богині сором’язливості, Діке, богині справедливої відплати і, можливо, Немезиди, богині помсти. Її ще називали "Зоряна діва" або "Зоряна богиня". За часів Золотого століття, щасливого світу ідеальних людей, вона жила на землі, серед людей. В ті часи люди не воювали один з одним, сусіди жили мирно і ніяких знарядь, окрім як для обробки землі, не існувало. Завданням Астреї, було — в радості пом'якшувати людську дикість, дарувати уклад життя, вчити чесним ремеслам. Йшов час, змінювалися покоління, з приходом залізного віку люди стали менш слухняними і більш жадібними. Виникла між братами неприязнь. І тому загальна справедливість була забута. Так тривало якийсь час, і нарешті, дійшло до того, що люди стали один одному ворогами. Скупість і жадібність, боязнь віддати своє іншому, призвели до деградації і загальної бідності, до втрати світу і розриву з богами. Тому боги покинули землю і пішли на небо. Астрея ще довго залишалася з людьми, старанно служачи їм, вершучи справедливий суд. Але люди менше дотримувалися законів і тому справедливість менше часу проводила серед людей. Нарешті, прийшов той час, коли народилося людське плем'я, назване модним і вона вже не могла більше переносити їх і у жалобі, огорнувши сумний лик покривалом, вознеслася на небо. Де її батько Зевс помістив її серед зірок в сузір'ї Діви, в якій найяскравіша зірка "Спіка", символ її власної чистоти і обіцянки її повернення, коли знову настане новий Золотий Вік.  Замість себе вона залишила свою дочку Гекату, яка лише відображає справедливість із справжнього джерела.

Міфи

Луна (Відлуння) і Нарцис

Красива і балакуча німфа Луна жила безтурботно і весело до тих пір, поки не зустріла Нарциса, який полював в лісі. З першого ж погляду виявилося досить, щоб без пам'яті закохатися в юнака, але він не відповів на її любов, і горе Відлуння було безмірним.

Даремно обсипала вона Нарциса улесливими промовами. У розпачі від його байдужості, німфа вмовила Венеру покарати його муками нерозділеного кохання, а потім, сумна і мріючи про смерть, вирушила бродити по горах, покинувши веселу компанію друзів. Постійно думаючи про своє горе, вона танула і чахла, і незабаром від неї залишився один тільки мелодійний голос.

Боги, незадоволені тим, що вона не зуміла з гідністю пережити відмову Нарциса, як попередження всім імпульсивним дівам засудили її вічно блукати на самоті по горах і повторювати останні звуки слів, які долітали до їх вуха.

Але Венера не забула про прощальне прохання Луни і вирішила покарати зарозумілого Нарциса. Одного разу, після довгої погоні за звіром, він поспішив до  ставка, щоб вгамувати свою спрагу.

Він швидко опустився на траву і нахилився над прозорою водою, щоб напитися, і тут же завмер від подиву. У воді він побачив настільки прекрасне обличчя, що втратив голову від любові, вирішивши, що це якась німфа дивиться на нього з дна ставка. У припливі пристрасті він вирішив доторкнутися до неї, але в ту ж саму мить, коли його руки торкнулися води, німфа зникла. Здивований і роздратований, він тихенько відійшов від ставка і, затамувавши подих, почав чекати повернення німфи.

Вода незабаром заспокоїлася і знову стала гладкою як скло. Нарцис мовчки підійшов навшпиньки і обережно зазирнув у ставок. Спочатку він побачив розпатлані кучері і красиві, насторожені очі. Йому здалося, що німфа збирається вийти з підводного укриття.

Навчений гірким досвідом, юнак обережно нахилився над ставком, і, підбадьорена його ніжним поглядом, німфа з'явилася знову. Нарцис звернувся до неї з ласкавими словами, і її рожеві губи розкрилися і зарухалися, немов вона щось відповідала, але він не почув ні звуку. Збуджений Нарцис почав жестикулювати, і дві білі ручки відразу повторили всі його рухи. Але коли він, підбадьорений ніжним поглядом незнайомки, спробував знову схопити її в обійми, вона зникла так само швидко, як і в перший раз.

Знову і знову повторювалася та ж пантоміма, і знову і знову німфа вислизала з його рук, але закоханий юнак не міг змусити себе відірватися від прекрасної особи, яка відображала всі почуття і блідніючи і худнучи разом з ним – німфа, мабуть, теж страждала від любові і відчаю.

Спустилася ніч, але і вона не змогла відірвати Нарциса від ставка, а коли бліде світло місяця висвітлило його, юнак нахилився над водою, щоб переконатися, що німфа теж не спить і страждає, і побачив, що вона з жаданням дивиться на нього.

День змінювався  на ніч, а Нарцис не відходив від ставка ні на хвилину. Він не їв і не пив і незабаром помер, так і не здогадавшись, що німфа була всього лише його власним відображенням у воді. Луна була помщена, але боги з Олімпу зі співчуттям дивилися на прекрасне тіло мертвого Нарциса і вирішили перетворити його на квітку, яка матиме ім'я юнака. І дог сьогодні ця квітка росте по берегах тихих ставків, відображаючись в їх чистій воді.